Голос кохання

Golos kohannya
   Осінній вечір вираховує хвилинки, а вулицями невагомо, з тихим шерехтом, котиться листя неначе чиїсь почуття... Намагаючись приховати хвилювання, вона вже котру годину займалась самообманом. Та тільки-но почула те довгоочікуване «дзелень», вмить була біля телефону... Ось він його тихий, хрипкий голос... Напівмовчазний… Майже пошепки… Але такий рідний, проникливий... В ці хвилини їй було все одно чиїсь підбори на сходинах за дверима; бунтівний чайник, який згвалтованим шипінням нагадував про себе; сусід, який весь цей час не давав прийти до тями, заколочуючи цвяхи в стінку... То все було там, поза її почуттями, у повсякденному житті... А зараз й поряд з нею лише він... То так важливо хоча б один ковток його... І в середині неї знову оживе шалений горностай...
   Вона вслуховується в тембр його голосу, відчуває його сліди у себе під шкірою... Таке не можливо пояснити словами... Ця його ніжність... Вона так любить зануритися у неї, пити її насолоду до блаженства, до самозабуття... П'яніти, кружляти, летіти… Його голос пробуджує уяву вона торкається до нього відтінками ночі, яскравою зіркою, першим змоклим листям і подихом, ледве чутним в прохолоді жовтневого вітру... Неслухняністю сердцевого ритму, бездонністю неба, кожною краплинкою себе...
   Його голос... Він завжди залишає слід у її серці, а в хвилини, коли вони не спілкуються, вона чує його музику зсередини... Це голос її кохання...
                                                                                                             19 жовтня 2016
                          proslushat Прослухати аудіозапис

Думки, думки...

dumky dumky
   Думки, думки...
   Їх так багато, що інколи дивуєшся, як-то все поміщається у такій малесенькому мозку...
   Та коли за вікном дощ, і художниця-осінь розфарбувала все подвір'я золотаво-багряними кольорами, душа жадає лише одного зігрітися в лоні твого чуйного серденька і врости в нього перлинами несамовитого кохання. Доля поєднала наші стежини, хоча і далеко за межею юності, але на долю не нарікають.
   Пам'ятаю ті перші зустрічі, коли в очах відбивалася райдуга, і ми не в силі вимовити ані слова... Коли в тенетах душі самочинна ніжність розбурхувала неабиякий вулкан почуттів... І все, що було колись тільки сном чи жило в уяві, воно у тобі і перед тобою...
   Дивиться на тебе  таке ж німе і таке ж розчулене... Те, від чого відчуваєш неутоленную спрагу, від чого шаленіють думки, і мені стає зрозумілим, що ти  це окремий світ, мій світ, якому не підвласні ні час, ні відстань. У всьому, до чого доторкаюсь я подумки, є твоя ледве помітна присутність...

І куди б я не йшла твої очі, посмішка, ніжність скрізь мандрують зі мною. Де б ти не був, головне, що я знаю, ти Є!

                                       5 жовтня 2016

Незвичайна пошта

nezvychajna poshtaУслід за думками про тебе летить лист... Лист, який я відправляю до неба...

Незвичайна пошта Чи не так?

Та мені подобається, тому що так я можу відправляти свої думки, почуття, мрії... І там вони зустрінуться з твоїми. Ти зможеш пізнати мене серед птахів, які медитують у своєму звичному танці… За сльозами неба, тому що однією із краплинок буду саме я...

 

Хоча б ковток тебе... Неважливо як...

Коли знудьгуєшся  до знесили за людиною, то настає момент розуміння, що без неї вже не можеш дихати. Чи може бути щось краще і живіше, коли єднаються два серця – і в унісон. Вони завмирають в ніжному заторі почуттів, і світ, перестає бути таким як раніше... Його неначе змітає буревієм кохання, залишивши тільки ковчег, де ти та я.

На вітрилах почуттів ми пливемо в нашу невідомість... Ніжність, очікування і кохання сплітаються в єдиній гармонії – стає зовсім не страшно жити.

 

Із хмаринок в небі я сплітаю твій образ. Лише тепер, я зрозуміла, що означає нудьгувати. Це коли моя душа, саме так – душа, потребує тебе... Це коли хочеться сидіти поруч, а не напроти... Торкатися легенько, тільки кінчиками пальців, твоїх рук, і відчувати, заплющивши очі, чуйні вібрації під шкірою та сплітіння звуків в одиній мелодії, мелодії кохання.

 

Живу надією, що якось ти знову торкнешся мене, і зустрінуться наші очі... Щаслива душа скаже "goodbye" осені, а ми поринемо в зворушне, палке та гаряче бажання – кохати, летіти та жити.

Мелодія літнього дощу

melodiya litnogo doshchuМелодія літнього дощу...

Вона особлива...

Своєю журливою мовою пробуджує в нашій уяві, в супереч охоплюючему настрою, щось смачне та жадане, тим самим затягуючи в тугий вузол ще не зовсім відболівші рани, які через деякий час самі загояться... А на їх місці залишиться затверділий рубець архів, в якому зберігається певний відрізок нашого життя. І в час, коли з'явиться бажання побути на самоті, ми можемо відчинити один із тих архівів та блукати його лабіринтами, знімаючи пил з майже забутих стежин.

Що лишилося там? Таке собі поєднання (неймовірний коктель) світлого й чистого, з додаванням млосного, недонесеного, недомовленого... А також стерті в кров коліна довіри до де-яких людей, що були надто близькими, яким хотілося безкінечно вірити... Та їм не вистачило волі боротися і йти далі, вони залишилися там під заскорузлим рубцем, в згубленому і нездійсненному... Це їх вибір...

Сумно... Але неможливо змінити щось в житті іншої людини, коли вона сама того не бажає.

 

А дощ зворушливо продовжує колисати душу в заспокійливій мелодії, змиваючи сліди минулого і народжуючи щось зовсім нове, що дарує надію... Вона знову на твоєму обрії,  йде до тебе, і ти міцно хапаєш її, щоб не втратити більше ніколи.

Фарби навколо яскравішають.  Дощ пройде, а надія залишиться. 

Безмежне кохання

bezmezhne kohannya... За всі минулі роки він намагався врятувати хоч жменьку світла, що ще залишилося у нього з часів дитинства. Але хронічна відсутність тепла із зовні час від часу охолоджувала душу, і тільки він маленьками краплинками підживлював її зсередини. Саме з того джерельця, яке ще тримало його життя на плаву, не даючи розпастися.

Та ось щось солодке, ніжне, давно забуте торкнулось  його...

Їхні дитячі сліди зійшлися, а душі огорнула чуйність та безмежне щастя.

І коли, навіть на мить, уявивши щоби могло статися, аби він не зберіг той малесенький клаптик світлого, живого у собі, робилося моторошно, і холодком обдавло груди. Він забув би, як гойдається світ, як народжуються світанки. А сп'янілий присмак весни перестав би будоражити все його єство...

Яка ж це неперевершена насолода знайти своє спасіння в коханні... Всепоглинаюче щастя розгойдує його, і відчувається присмак чуйної насолоди...

 

Безмежний простір безмежного кохання...