Обійми

Коли серця закохані, іobyimyх обійми замикають коло ніжності і тепла, порозуміння і захисту... Жінка стає для чоловіка центром його Всесвіту...
Обійнявшись, вони завмирають...
Слова губляться між почуттями...
Вона відчуває, як кохання вливається в неї гарячим струмом енергії і заповнює кожну її частинку ... Таке відчуття — немовби танеш від цієї мовчазної ніжності, і з кожним подихом все глибше та глибше дві половинки занурюються одна в іншу, утворюючи таку собі цілісність...
І ось, в цій невимовній тиші, продовжують розмову лише два серця — чарівність, яка огортає своїм щемлячим тремтінням чуттєвої ніжності кожну частинку і розбурхує несамовите бажання єднання... То ж просто кохайте... І кохайте сьогодні...
А завтра...
Ніхто не знає, що буде завтра...

Душа й кайдани...

kaidanyКожна людина намагається знайти спокій та відраду на не легкій дорозі долі, коли молитви знедоленої душі линуть до небосводу... Це такі собі мрії — про теплий куточок, де зігріваєшся під промінням веселки, де відчуваєш повну гармонією. Саме там ми почуваємось у безпеці. Коли помирає кохання, після довгих та складних поневірянь, знервованих дисонансів розлуки, бурхливого розбрату у стосунках, ми прагнемо потрапити на берег, де панує гармонія... Таке собі тихе щастя наодинці з собою... Коли ми можемо спуститися з небес, зняти рожеві окуляри, скинути з себе іллюзії та поринути в чисті води дощів. І якщо не здаватися, а прагнути виплутатися з павутиння, що так здавлює наші груди задушливими спогадами, ви дасте своїй душі змогу очиститися та почати жити заново, без кайданів та тягучого почуття, яке відбирає сили й володіє нею...

Стрижень

stryzhen

Втомившись від звичного руху життя, я відбилась від невгамовної зграї і сховалась у тінь невидимої планети. Це місце, де тихо, відрадно, де можна побути на самоті зі своіми думками. Бо у шаленому безумстві почуттів, навіть не помічаєш стрижень, що тримає усе твоє єство у важкі хвилини душевної болі, яка так і кличе до підземельної туги твої думки... Але стрижень, як магніт, відтягує, забирає тебе від тяжких "дум", цим самим сповільнюючи твоє зникнення...
Гіркота образ та непорозуміння того, що коїться в усьому світі, вкарбовується смутком в кожну мою клітину, і я не в силах розплутати лабіринт лицемірства, байдужості, нахабства, жорстокості, який змінив чистоту мрій та їх пристрасть...
Можливо цей монолог зрозумілий лише мені, адже діалоги втратили свою цінність... Ось так, кожного разу відбившись від зграї, я закутуюсь в невидиму вуаль та ховаюсь від усьогосвіту, щоб струсити з себе попіл почуттів, які згоріли під тягарем болю, хвилювань, сумнівів, розчарувань... Того, що вже давно нерухоме та усталене. Тут, на самоті, кінчиками моєї душі я чіпляюсь за той самий стрижень, який тримає, надихає та відкриває нові горизонти здійснення мрій. Переосмисливши все пережите, я починаю знаходити дещо таке, без чого не можливі зміни...
Наше майбутнє — ми самі, а саме те, наскільки ми любимо свою землю і готові зробити все за для того, щоб вона процвітала заради щастя наших дітей... І тільки тоді, коли зрозумів це, струшуєш із себе попіл згорілих почуттів, піднімаєшся, розпрямляєш плечі і, набравши повні груди повітря, знов приєднуєшся до зграї...

Межа...

mezhaЯ поверну, чуєш, я обов'язково поверну своє життя в нормальне русло, де запанує рівновага розуму, задля того, щоб зробити його організованим та спокійним.
Весь цей час я була для тебе палаючою в небі зіркою, що освітлює дорогу. Я була твоєю щасливою лагуною, де ти почувався затишно та комфортно; сполучною лінією між бездоріжжям і храмом кохання...
Але ти вибрав обмежену дорогу — самозадоволенням, насущними проблемами, залишивши мою лагуну так далеко, що кричати навздогін вже немає ніякого сенсу... Коли так траплялось раніш, у мене ще виходило повернути тебе, і ти завжди щиро дякував мені за це... Але потім знов віддалявся... І я знову і знову повертала тебе...
Та у будь-якого терпіння є межа — крапка неповернення...
Більше не стану кричати тобі вслід, щоб ти згадав про мене і знайшов у своєму розкладі для мене крихітні хвилинки... Я обпеклася люблячи. І це не відкриття, це — полон, в який потрапляє майже кожен, хто розкриває свою душу до останку, щиро повіривши в любов, даруючи серце та свій внутрішній світ... Хочу позбавитись від цих терзань, що рвуть душу на шматки та лишають рубці...
Я більше так не можу...

Мысли... мысли....

mysliИ снова не уснуть... Мысли... Мысли... Бесконечные... Неуемные и неугомонные... Их так много, что постель становится совершенно неуютной... Появилось безумное желание — выбраться из нее, чтобы хоть несколько из этих мыслей положить на бумагу. Ведь чувства, какими бы они не были — плохими или хорошими, они только твои, они даны тебе в дар...
Но чтобы это понять, необходимо время...
Отказываться от них —все равно, что плюнуть в лицо Всевышнему. Ведь никто и ничто не приходит в нашу жизнь просто так. И всякое чувство заслуживает уважения, даже то, которое приносит с собой боль... И она тоже дана человеку для того, чтобы однажды, когда все наладится в его жизни и все будет хорошо, он оглянувшись на миг в свое прошлое, смог поблагодарить за уроки, благодаря которым посчастливилось обнять свою мечту...
Полнота счастья ощущается по-настоящему лишь тогда, когда однажды ты чувствовал себя самым несчастным...
А сейчас я хочу побыть с тобой ближе, нежели просто рядом...
Позволь обнять и поцеловать твое сердце...
Мое же рядом с твоим...
Почувствуй, как от твоих прикосновений к нему, я перестаю дышать...
Это состояние, когда внутри тебя тает лед, душа снова оживает и тянется к жизни...
Это когда нежность покрывает бархатом все вокруг, а мир становится таким безгранично воздушным, легким и невесомым...
Это когда нежность становится ДУШОЙ.