На одинці

ne-shukaiЗа вікном морок ночі поглинає останні краплинки осіннього вечора. Одна… На самоті… У напівтемній кімнаті — сповнена думками… Намагаюсь повернути душі те, що було втрачено за ці останні дні... Було чимало втрат, болю також... Намагаюсь регулювати температуру свідомості й прибрати звідти весь мотлох, викинути на смітник, а залишити лише те, що візьму з собою в дорогу "життя".
Ось такий він — запрограмований кимось світ, з законами, які не завжди можна зрозуміти... Чорне і біле, біле і чорне — вічна боротьба добра і зла. Наша планета — це планета випробовування кожного із нас на витривалість та надійність. Дехто проходить цей іспит дуже швидко і відлітає в інший простір — готовий вже там продовжити свій шлях, іншим потрібно більше часу, щоб зрозуміти цінність життя, переосмислити свої приорітети... А деяким не вистачає і життя, щоби щось зрозуміти... У цьому світі ми бачимо, як щохвилини руйнується правда. Хтось залишається собою всупереч всьому, а хтось кожного ранку надягає маску та вдає з себе пристойну людину. Але на скільки його вистачить, скільки протримається? Може краще бути тими, якими ми є, та шукати самих себе у собі...

Бабине літо

babyne-litoЗапах туману переплітається з осіннім та холодним мороком... Дрібний дощ тихесенько стукає у шибку вікна в забутому богом кафе з символічною назвою "Час"… На сльозах осені тремтить павутинка бабиного літа. А вона все ще чекає на нього, намагаючись сховати душу під шаллю та зігріти її... Але всі ці зусилля даремні. Все змінити можуть лише два кроки назустріч — очі в очі, де розпеченою і повільною лавою, вона зіллється з ним — близьким, й в той же час далеким... Але єдиним... Він вийде до неї з хуртовини життя, пригорне й скаже: "Мила моя, я так довго йшов до тебе…" І вмить зітреться з пам'яті час... З їх волосся осиплеться іней... Вони забудуть про вік та пережитий смуток. Він оселиться в її думках... В кожній клітиночці тіла... На долонях та кінчиках пальців ... Його губи ніжно доторкнуться до найчутливішого нерва на її тілі, і вони, розхитуючи обійми, почнуть нове життя...

Твої очі

tvoi-ochiМені здається, я можу дивитися на тебе нескінченно. Твої очі - це небо, яке притягує то чарівністю, то смутком... А пори року змінюються в них декілька разів на день, але... Але ніколи не згасає вогонь твого незрадливого кохання. Навіть тоді, коли зламаєш підбори, перечіпившись через бардюри кривди та зла, твій погляд зігріває... І коли "кришаться" сходинки мрій та віддаляється небо... Твої очі дарують надію. А на перехресті тисячі доріг, де зникають усі знаки, де душа тягне важкий хрест страшної втоми та безповоротності, я занурююсь в твій погляд та очищаюсь в іцілющих водах віри твоїх очей... Так безслідно тане лід і я заново народжуюсь. Тож твої очі - пігулки від усіх негараздів життя. Доки вони сповнені світла, доти є і я...

Ти скрізь...

ty-skrizТи скрізь... Ти всюди... Й кава, заварена тобою вранці, ще і досі лоскоче своїм неповторним ароматом... А твій – шалено приємний парфюм... Він живе в кожній складочці мого одягу...
Ти скрізь... Ти всюди... Я все ще розчиняюсь у надзвичайній ніжності твоїх рук, хоча зараз… Ми далеко один від одного... Ти проникаєш чуйною зливою у кожну мою клітину, а я глибинною пульсацією загортаюсь в твоє серце, немов в затишну та теплу ковдру. Жити так завжди в ньому – мені; жадати, смакувати насолоду палкого кохання... Гуляти під дощем... Пити зимовий чай з ароматом снігопаду та милуватися, як тане ніжність на твоїх чуйних губах...
Ти скрізь... Ти всюди... Твої очі – два яскравих сонця... А посмішка... Вона вмить розбурхує кров і несе її з неймовірною швидкістю туди, де закінчується небо... Там ми блукаємо один в одному, переплітаючись тенетами кохання...

Осінь

osinРізнобарвні крила осені вкривають закохані серця... Вони наче хочуть сховати їх від чужих поглядів... А в цей час тихо падають неба сльози і своїми прохолодними краплями змивають все те, що колись наболіло. Він і вона, обійнявшись під парасолькою, ловлять в розкриті долоні ці малесенькі краплинки таких чистих й прозорих сліз. А іх очі сповнені несамовитим відчуттям блаженства... Цей дощ, одна на двох парасолька, у неї — він, єдиний у всьому світі, у нього — вона, незрівнянна та найжаданіша. І все золото осені в кружлянні танцю опадає з дерев та лягає їм під ноги; а всі зірки всесвіту течуть крізь землю струмками: «Ти потрібна мені, розумієш?» — «Так, розумію. Бо все життя чекала нашої зустрічі...»