Зачинені двері

zachyneni dveri

Зачинивши двері та вийнявши ключ, я на якусь мить спіймала себе на думці, що можливо надто швидко прийняла таке рішення... 
Думками мимоволі полинула у вчорашній день… То був надто тяжкий день, але він подарував мені ще одну пігулку для мудрості. Я багато чого зрозуміла й пояснила собі, та є щось, що стрімко утримує мене... Мабуть, я зараз мала би просто зачинити двері й підти геть – але чи зможу ось так спокійно взяти і залишити тебе?.. 
Коли тобі болить, коли твоя душа розтинає тебе зсередини, ти там один – блукаєш стомленими вулицями смутку та розпачу...

Життя... На жаль, воно часто розставляє на нашому шляху пастки, в які ми потрапляємо, але ніщо в світі не може спаплюжити наші мрії, відібрати квиток у майбутнє... Якщо я, зрадивши себе, знайду сили і відпущу його – загинуть дві душі, які тільки в своєму сплетінні мають крила...
Так, він може повернутися у своє минуле, але ж то мука жити без кохання, лише заради того, щоби комусь догодити... Там він не зможе підставити своє надійне плече, то чи потрібно це минулому?.. Душу не можливо до чогось змусити, якщо вона перестає кохати. Вона лине в прірву розпачу, туги та відчаю. Найчутливіший нерв доторкнувшись мого серця – вириває з нього гнітючий біль... І я бачу його... На самоті... В кімнаті... Зажурений, у мороці розхристаних думок... Йому нескінченно боляче... Тому що все повинно було статися зовсім інакше... Та сталося, як сталося. Поринаю у його думки та прочитую: "Вона не хоче вірити у мої шаленні почуття. До її появи у моєму житті, я лише думав, що кохаю... Та відчув це почуття вперше, коли одного разу наші долі зійшлися та переплелися на перехресті двох доріг. І тоді я відчув її, таку рідну і таку жадану. Це – неперевершене почуття, коли вдихаєш її аромат разом з повітрям, коли її голос ніжно вплітається в кожну шпаринку душі. Це те, коли ти себе більше не уявляєш без неї...» 

І ось я знову повернулася до себе, але вже не одна... Моя душа скинула з себе тягар болю і полинула в його обійми... В такі хвилини мені нічого від нього не потрібно... Я тільки хочу взяти його руку і тримати... Тримати і мовчати... Бо що тут казати, коли в очах і небо, і всесвіт...

Рука стрімко потягнулася до дверей – ключ знову на місці, двері відчинилися – настала мить, де слова вже були зайві…

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить