Рай на долонях ангелів

raj na dolonyah angeliv

Коли ти замовкаєш і починаєш дослухатися до мого серця, намагаючись відгадати його наміри, в мене на якусь мить переймає дихання і всередині починає все калатати немов навіжене... І я намагаюсь сховати цей стан під паранджею спокою... 

Та видають очі... 

І саме в той час, коли мені хочеться вчепитися за останню петельку самовладнання, ти починаєш посміхатися... Такою щирою, живою та милою посмішкою... Саме так тобі вдається знайти потрібну ниточку в моєму збентеженому і зляканому нерві... 

Ти витягаєш, наче розплутуєш, петлю за петлею, крок за кроком, наближаючись до міцного і незворотного, де живе і зростає до тебе моє кохання. 

Я невимовно щаслива! Бери його... По краплині... Тільки-но народжене до тебе почуття, з перерізаною тобою ж пуповиною, нове, чисте, сповнене вірою, на якій гойдається омріяне сонце... 

Воно з’явилося на цей світ лише для тебе, чуєш? Щоби дарувати тобі саме те, чого ти так прагнув. 

Тонкі паралелі наших почуттів починають переплітатися. Мій світ малює для тебе весну... Тільки не озирайся... Лише спокутуй вірність – і я назавжди залишуся донором кохання. 

 

Ти і я – один світ, одна нескінченна мелодія кохання... 

Рай на долонях ангелів...

Ніжність

nizhnist

Кажуть, що ніжність живе на кінчиках пальців... 

Таке собі сплетіння рук, які живуть своїм життям. Ми можемо дивитися одне одному в очі і мовчати, а вони будуть розмовляють за нас чуйно та відверто. І коли твоя рука невпевнено торкається моєї, то тепло просочується по всьому тілу, заповнює кожен куточок його, заледенілого та зголоднілого. Полюючи своїми чуйними лапками, вона торкається мішені недосяжного та контрольним пострілом ставить крапку в найчутливіших куточках. Вдих, видих... Вдих, видих... І завмирання... Чутна пульсація сердець. А далі — політ. Викрадаю слова з твоїх мовчазних вуст і млію від проникливості твоїх очей. Такий благодатний "біль" в пам'яті, серці, на відстані думки. 

Просто заплющ очі, подумай про мене і відчуєш моє все.. 

Жінці, яка кохає, потрібно не так багато...

Zhincti yaka kohae

А чи знаєш, що жінці потрібно не так багато — лише твоя увага.

Адже їй нестерпно боляче, коли вона неначе покинута квітка — спочатку зірвали, помилувались, насолодились, а далі — одна відповідь: «Ну ти ж — розумниця... Сама все знаєш.»

І вона вже не так квітне, і її очі перестають сяяти щастям. Як рослина без сонця, так і жінка без уваги чоловіка не може бути такою ніжною та чарівною. І це природньо. Вона ж ваша маленька принцеса, ваша квіточка, тому і чекає її саме від вас, бо зірвали саме ви і надію дарували теж ви. 

Коли кохаєш одну єдину, то розумієш, що вона ж твоя та зіронька, якої більше не знайдеш серед мільярдів інших зірок, рідна і неповторна. Занурюєшся в це неозоре небо її очей — і вже щасливий. 

Тому нехай у кожного з вас в житті буде та сама жінка, думаючи про яку, ви сповнюєтесь щастям.

Невидимий ланцюжок наших почуттів

nevydymyj lantsuyzhok nashyh pochuttiv

І знову я на сцені тихого, літнього вечора розчиняюсь у вірністі та продовжую писати наш роман на сторінках своєї душі. А ти, як завжди, десь там, за лаштунками... Та це ніяк не розриває той невидимий ланцюжок наших почуттів. 

У цьому світі є тільки дві нескінченні речі - Всесвіт та Кохання, яке, огортаючи нас п'янким серпанком почуттів, робить непомітною навколишню метушню. В розкуйовдженому потоці сірого щодення тільки Коханню під силу перетворити сльозинку в діамант, та розтопити скрижанілу душу, вплітаючись в неї чимось легким, безтурботним, таким живим і благодатним... 

Твоя рука завжди в моїй... Не забувай про це... Доки ти будеш зберігати мій образ - я буду жити наперекір усьому, падати світанками у твої долоні і цілувати пробуджені від сну очі... Пестити риси твого обличчя і милуватись зворушливим поглядом... Я буду розсипати ніжність по букві, по слову... Маленькими краплинками... Нехай наші паралелі плетуться й переплітаються... І одного разу в скуйовджених мереживах наших почуттів, перетнуться стиглими ліхтарями й наші дороги...

Читай мене...

Читай мене

 

Я, неначе книга, яку ніжно переплели...

В яку рядки поклали легкою і рівною стрічкою, щоби ти перечитував мене знову й знов... Вивчав, робив примітки у своєму серці...

Щоби завмирав на якісь долі хвилин наді мною... Майже не дихаючи, забуваючи про свою втому...

І щоби в океані напівпрозорих аркушів, майже на дотик, читалося кохання...

Ти мною відображений, мною відтворений...

 І я ніколи не чула мелодію твого серця, проте я кожного ранку прокидаюсь від її звуків...

Я від тебе наповнююся життям...

Ти лише не зникай. Зігрівай своїм сонцем колосся моєї душі, і я ніколи не пропаду, бо я жінка – найчуттєвіше створіння,  найтаємнича книга. Читай мене...