В очікуванні

v ochikuvanni
Вже майже півжиття я провожу на пероні вокзалу, очікуючи на випадкову зустріч...
І не знаю де він є, але чітко відчуваю його присутність...
Розхристанність думок, які інколи починають ладнати одна з іншою, раз у раз повертає до нього. Він завжди приходить до мене в моїх снах такий реальний та несамовито рідний, начебто ми знались завжди. Наповнююсь краплинками ніжності та втрачаю зв`язок з реальностю, бо в ці хвилини вона губиться десь поміж думок.
А я насолоджуюсь, п'ю... Жадібно й ненаситно весняну свіжість наших почуттів.
У його мовчанні прочитую довжелезного листа до мого серця і ніяковію зворушена та зголодніла за ось такою реальністю.
І як-то не хочеться повертатися нічними сходами назад у  життя, куди він ще не дійшов. Та він зі мною, в своїй уяві.
Пригортую краплинки дощу, бо знаю,зо вони також присутні і в його житті. Вишиваю мою надію, якою горнуся до світла у сірій та убогій імлі. Живу мрією, що він все ж таки знайде саме цей перон, де на нього вже давно очікують.
 
Тягнеться серце до обріїв твоїх,
Сила кохання ніжністю дихає вслід.
Муза сердечна вплелася в розхристаних мріях
І відчинився душі вже давно нецілований світ.
 
                                     11 березня 2017

Сторінки життя

storinky zhyttya
   Я віддав їй сьогодні останню краплинку себе. Мабуть, це все, що лишилось для неї.
   Та сам неначе розчинився в розірваних обіймах і, намаючись хоча б на один невідчутний подих наблизитись до неї, зрозумів, що нас ще більше одне від одного віддаляють розкуйовджені хвилі непорозуміння...
І ось знову посуха...
На серці на один шрам побільшало.
Наодинці з собою...
 
   Думки... Розбиті, стомлені та спантеличені… Й неймовірне намагання втопити їх в інших пристрастях даремне гаяння часу.
Відчуваю щось залишилось... Але що?..
   Занурююсь у зиму за плечима та гортаю сторінки нашого з нею життя... Одну, другу, третю… Одну за іншою... Аж ось набачив гойдалку, на якій колись гралися й ловили плин часу надії наших почуттів. Перед очима закрутилося все заново.
   Ще кілька хвилин назад вона була така недосяжна... А тепер невимовно близька! Я жадібно вростаю в неї. І вже десь там, позаду, лишилась отрута минулих років...Я скидаю з очей  вуаль непорозуміння та відчуваю, як народжуюсь заново... Якщо це сон  не хочу прокидатися. Чарує мелодія ніжного і найзворушливішого... Починаю розуміти, що ми пропустили крізь пальці наш з тобою, чуйний та сокровенний, подих весни, залишивши майже омертвілі остови наших душ.
   Та зараз саме тут в наших з тобою щасливих миттєвостях знайшов все те, що згубилось. Та запаливши світло, новим паростком проріс по відношенню до неї. Саме тепер зрозумів, що за рутинністю життя осліп.
Нині ж відчуваю, що зник присмак порожнечі, вона відійшла в непотріб спам. І я знову живий...
 
Я проростаю тільки в її обіймах...
Мені без неї несила...
Ти моє все.
                                         8 січня 2017

Голос кохання

Golos kohannya
   Осінній вечір вираховує хвилинки, а вулицями невагомо, з тихим шерехтом, котиться листя неначе чиїсь почуття... Намагаючись приховати хвилювання, вона вже котру годину займалась самообманом. Та тільки-но почула те довгоочікуване «дзелень», вмить була біля телефону... Ось він його тихий, хрипкий голос... Напівмовчазний… Майже пошепки… Але такий рідний, проникливий... В ці хвилини їй було все одно чиїсь підбори на сходинах за дверима; бунтівний чайник, який згвалтованим шипінням нагадував про себе; сусід, який весь цей час не давав прийти до тями, заколочуючи цвяхи в стінку... То все було там, поза її почуттями, у повсякденному житті... А зараз й поряд з нею лише він... То так важливо хоча б один ковток його... І в середині неї знову оживе шалений горностай...
   Вона вслуховується в тембр його голосу, відчуває його сліди у себе під шкірою... Таке не можливо пояснити словами... Ця його ніжність... Вона так любить зануритися у неї, пити її насолоду до блаженства, до самозабуття... П'яніти, кружляти, летіти… Його голос пробуджує уяву вона торкається до нього відтінками ночі, яскравою зіркою, першим змоклим листям і подихом, ледве чутним в прохолоді жовтневого вітру... Неслухняністю сердцевого ритму, бездонністю неба, кожною краплинкою себе...
   Його голос... Він завжди залишає слід у її серці, а в хвилини, коли вони не спілкуються, вона чує його музику зсередини... Це голос її кохання...
                                                                                                             19 жовтня 2016
                          proslushat Прослухати аудіозапис

Музична замальовка

muzychna zamalovka
Він і вона не поспішаючи йдуть засніженою вулицею, яка є тільки для них, що впадає у сутінки океан їхньої неповторної тиші. Навколо вимальовується пейзаж, більш схожий на музику... Позаду виростають дерева, а глуха стіна перетворюється в яскраві вітражі. Перехожі обертаються їм услід, неначе заворожені...
 
На бруківку падають зв'язки чиїхось ключів, а подихи перетворюються на зітхання... І все від того, що справжнє кохання стало настільки рідкісним явищем, й побачити його відчути солодкий, неповторний біль... І завмерти... Засумувати... Не повірити очам...
Мов почути зсередини мелодію душі, яка й колись звучала в ній, і відчути щось солодке та незбагненне, що лишилося на губах та язицы.  Щось,схоже на тихий шелест сонного шепота.
                                    8 січня 2017

Думки, думки...

dumky dumky
   Думки, думки...
   Їх так багато, що інколи дивуєшся, як-то все поміщається у такій малесенькому мозку...
   Та коли за вікном дощ, і художниця-осінь розфарбувала все подвір'я золотаво-багряними кольорами, душа жадає лише одного зігрітися в лоні твого чуйного серденька і врости в нього перлинами несамовитого кохання. Доля поєднала наші стежини, хоча і далеко за межею юності, але на долю не нарікають.
   Пам'ятаю ті перші зустрічі, коли в очах відбивалася райдуга, і ми не в силі вимовити ані слова... Коли в тенетах душі самочинна ніжність розбурхувала неабиякий вулкан почуттів... І все, що було колись тільки сном чи жило в уяві, воно у тобі і перед тобою...
   Дивиться на тебе  таке ж німе і таке ж розчулене... Те, від чого відчуваєш неутоленную спрагу, від чого шаленіють думки, і мені стає зрозумілим, що ти  це окремий світ, мій світ, якому не підвласні ні час, ні відстань. У всьому, до чого доторкаюсь я подумки, є твоя ледве помітна присутність...

І куди б я не йшла твої очі, посмішка, ніжність скрізь мандрують зі мною. Де б ти не був, головне, що я знаю, ти Є!

                                       5 жовтня 2016