Прогулянка в коханні...

progulyanka-v-kohanni

Вона, знаходячись на одинці з собою, любила творити, літати в ейфорії нічного затишку, гуляти по краю неба — зустрічати там нові мрії... Для неї час розчинявся в прозорій глибині... Щаслива хода хвилин... 
Саме тут, в загубленій країні, вона і відчула його присутність — не бачачи і не відчуваючи фізично... То було відчуття несамовитої, блаженної насолоди та тепла, які переповнювали її душу, що знаходилась на кінчику смичка... Він, рухаючись по її струнах, награвав нереальну мелодію почуттів... 
І де знайти слова, аби змалювати той зорепад, що оселився в серці?.. Пояснити той невимовний, безперестанний потяг... Та серцю все недостатньо... Але кохати, не торкаючись до нього, — невже то можливо? Лише відчувати... Його присутність, запах, тепло, ніжність, неповторність... Жити у мріях... Разом летіти у чарівний Прованс... 
Так, напевне можливо, коли на двох одне серце, одна душа, одні думки.. Коли все легко і зрозуміло — зі словами чи без... Немає її та його, є лише вони... Вони ще навіть не знають, як потрібні одне одному — НАЗАВЖДИ! НАВІЧНО! 
"Кохання — основа життя, а ми його провідники" 

Зачинені двері

zachyneni dveri

Зачинивши двері та вийнявши ключ, я на якусь мить спіймала себе на думці, що можливо надто швидко прийняла таке рішення... 
Думками мимоволі полинула у вчорашній день… То був надто тяжкий день, але він подарував мені ще одну пігулку для мудрості. Я багато чого зрозуміла й пояснила собі, та є щось, що стрімко утримує мене... Мабуть, я зараз мала би просто зачинити двері й підти геть – але чи зможу ось так спокійно взяти і залишити тебе?.. 
Коли тобі болить, коли твоя душа розтинає тебе зсередини, ти там один – блукаєш стомленими вулицями смутку та розпачу...

Життя... На жаль, воно часто розставляє на нашому шляху пастки, в які ми потрапляємо, але ніщо в світі не може спаплюжити наші мрії, відібрати квиток у майбутнє... Якщо я, зрадивши себе, знайду сили і відпущу його – загинуть дві душі, які тільки в своєму сплетінні мають крила...
Так, він може повернутися у своє минуле, але ж то мука жити без кохання, лише заради того, щоби комусь догодити... Там він не зможе підставити своє надійне плече, то чи потрібно це минулому?.. Душу не можливо до чогось змусити, якщо вона перестає кохати. Вона лине в прірву розпачу, туги та відчаю. Найчутливіший нерв доторкнувшись мого серця – вириває з нього гнітючий біль... І я бачу його... На самоті... В кімнаті... Зажурений, у мороці розхристаних думок... Йому нескінченно боляче... Тому що все повинно було статися зовсім інакше... Та сталося, як сталося. Поринаю у його думки та прочитую: "Вона не хоче вірити у мої шаленні почуття. До її появи у моєму житті, я лише думав, що кохаю... Та відчув це почуття вперше, коли одного разу наші долі зійшлися та переплелися на перехресті двох доріг. І тоді я відчув її, таку рідну і таку жадану. Це – неперевершене почуття, коли вдихаєш її аромат разом з повітрям, коли її голос ніжно вплітається в кожну шпаринку душі. Це те, коли ти себе більше не уявляєш без неї...» 

І ось я знову повернулася до себе, але вже не одна... Моя душа скинула з себе тягар болю і полинула в його обійми... В такі хвилини мені нічого від нього не потрібно... Я тільки хочу взяти його руку і тримати... Тримати і мовчати... Бо що тут казати, коли в очах і небо, і всесвіт...

Рука стрімко потягнулася до дверей – ключ знову на місці, двері відчинилися – настала мить, де слова вже були зайві…

Паралельні світи...

paralelni-svity

   Одного разу в її житті з'являється він... В той самий час, коли вона намагається якось утриматись на поверхні і не розчинитись у світі, де все летить шкереберть...
   Хто він є? Чому так наполегливо намагається отримати квиток у її життя? Просить довіритись йому, підставляє плече. І вона, струсивши попіл минулих років, дозволяє себе рятувати...
   Далі – початок нового життя, де коханий чоловік годує її з долонь смакуликами. Вранці приносить їй у ліжко філіжанку кави і таріль духмяної красуні-полуниці... Найчарівніші квіти біля її ніг кожен день. Він відкриває їй світ, а натомість ніжиться в ній – немов вона найперша та єдина в його житті. Ні зернятка сумніву по відношенню до себе. Йому байдуже, що думає про нього і говорять люд. Їй зізнається, що все, що було до, – дружба чи спільні інтереси... Вона відчуває в його словах несамовиту ніжність: «Ти – тільки моя, мила дівчинко. Хочу, щоб так було завжди.» Він дає їй зрозуміти, щоби вона викреслила зі свого життя назавжди того, хто ще маячить за її плечима, та кого вже давно немає в серці. Ще до зустрічі з коханим якісь іскринки проблискували – їх єднали роки спільного життя. Вона спостерігала, як раз за разом із розчепірених крилець її рятувальника летіла докора: «Чому він ще тут? Так, я власник – не звик ділитися коханою жінкою...» Ці слова в'їдалися в неї з кожним разом все більше, що і спонукало її викреслити «до». Чого не зробиш для коханого?
   І коли кордони змістилися, його єство засвербіло та почало проситися назовні. Ось, вона вже зайнялась колекціонуванням самотніх днів, а він топив її в надуманих причинах – чому не зміг... З кожним разом відчуття близькості слабшало – він думав, що кохає, але йому від неї потрібно було лише тіло. Це його він любив і несамовито жадав. Коли закінчується на компьютері заряд, він гасне, а в їх ситуації зарядом могла бути лише душа... Тож, як би не гойдалося і як би не хотілося летіти – крила важчають і кам'яніють, коли душа позбавлена любові. Кожен раз він буде шукати донора для свого «кохання» та даремно...
   Що ж залишилось в її серці? Мабуть – остання надія на видих... Вона більше не хоче збирати його порожні сліди та йти в «нікуди», а почне плести своє нове життя.
                                 (зі слів знайомої)

Мысли

карт1

Читать дальше

Кава з присмаком кохання

kava-z-prysmakom-kohannyaЩо може бути краще і живіше того почуття, що ти приніс у моє життя зі своєю першою появою, зі своїм першим подихом... В ту мить ти врятував мене від самотності й показав, яким має бути справжнє кохання. Ти і я — ми як дві тіні, переплітаючись одна з іншої, блукаємо світом в єдиному подисі... Ти годуєш мене з долонь своєю чарівною ніжністю, а твої цілунки розбурхують шалені внутрішні вібрації... Я не знаю нічого смачнішого за твою ранкову каву — в яку, заварюючи, ти разом з кавовими зернятками кладеш стільки любові... То є несамовито прекрасно — блукати одне в одному, сміятись, плакати і говорити, говорити... Годинами на проліт — непомічаючи, як ранок замінив темну тюль на світлу... Така близькість заживляє рани пережитого, відштовхую слабкість та зневіру у себе, окриляє... А в душі гойдається сонце, яке розтопило сніги минулого, і вже не хочеться озиратися назад, хіба що інколи і лише в дитинство...