Наше майбуття

nashe-majbuttyaДесь там, на самій верхній точці тиші, я тихесенько присяду у непомітному закуточку і буду насолоджуватися музикою твоєї душі — її теплом та спокоєм... Хочеться, просто так звернутися клубочком і завмерти... Щоб не злякати, не ранити, не нашкодити... Навіть найменшим шелехом... Злитися з тобою думками, забрати на себе всю твою біль — прикривши тебе... Летіти у наше з тобою майбуття на легких крилах натхнення у нескінченному вирії ніжності, чуйності та марень... 
   І якби з нами не гралося життя — триматися за руки, йти поруч через завіси туги і сліз, забувши про страх, по лезу випробувань до самого краю з вірою та відданністю в серці. Разом і до кінця... Легкою ходою, без стогонів та скарг... Зростися в довірі... Втриматися і не розпастися... Необертаючись йти... І навіть тоді, коли все ж таки життєва заметіль ступить на наш поріг, щоби відібрати у нас наші почуття, — ми не скажемо один одному: «Ні.»
   Взявшися ще міцніше за руки, ми будемо разом вичищати ту гидку отруту з нашого життя , пестуючи чутливість і ніжність... Сповивати в кохання наші душі... Жадібно пити один одного — я тебе, а ти мене...

***

111Він жадав усе її єство, бо без неї сонце не народжувало ні світла, ні тепла... Лише вона вміла готувати для нього найчарівніше зілля насолоди та забуття. Разом вони губилися для світу. Розчинені в почуттях – летіли над вічністю, скеровні надхненням та вірою... 


Притулившись одне до одного, вони тремтіли від можливості жити і завдячували за цю свою зустріч.


Вона навчила його вірити у завтрашній день. Водила його за руку у садок, де заспокійливий аромат бузку, загадувала з ним бажання, спостерігаючи, як падають зірки... 


А він навчив її пити каву та не соромитися мріяти... 


Тепер він не уявляв своє життя без неї... Без цього промінця надії серед порожнечі та зневіри... Частинки добра та чистоти, яка пробилася до нього через заслін лицемірства. Вона – ніжний оберіг його душі, а він – її опора та надійне плече...

Прогулянка в коханні...

progulyanka-v-kohanni

Вона, знаходячись на одинці з собою, любила творити, літати в ейфорії нічного затишку, гуляти по краю неба — зустрічати там нові мрії... Для неї час розчинявся в прозорій глибині... Щаслива хода хвилин... 
Саме тут, в загубленій країні, вона і відчула його присутність — не бачачи і не відчуваючи фізично... То було відчуття несамовитої, блаженної насолоди та тепла, які переповнювали її душу, що знаходилась на кінчику смичка... Він, рухаючись по її струнах, награвав нереальну мелодію почуттів... 
І де знайти слова, аби змалювати той зорепад, що оселився в серці?.. Пояснити той невимовний, безперестанний потяг... Та серцю все недостатньо... Але кохати, не торкаючись до нього, — невже то можливо? Лише відчувати... Його присутність, запах, тепло, ніжність, неповторність... Жити у мріях... Разом летіти у чарівний Прованс... 
Так, напевне можливо, коли на двох одне серце, одна душа, одні думки.. Коли все легко і зрозуміло — зі словами чи без... Немає її та його, є лише вони... Вони ще навіть не знають, як потрібні одне одному — НАЗАВЖДИ! НАВІЧНО! 
"Кохання — основа життя, а ми його провідники" 

Тобі, єдиному

tobi-edynomu

Краплинкою літнього дощу я хочу ніжитися на твоїй долоні, легкою прохолодою торкатися твоїх вуст... Кружляти і кружляти в ніжному вальсі дощових крапель... Ховаючись під парасолькою від докучливого капежу, ти залишаєш вологі стежки сліз на перлинах своєї душі... 
Але для мене то надзвичайне щастя — дивитися у неба синь, у твої очі, блукати в їх лабіринтах і писати, писати, писати листи... 
Ось і сьогодні я напишу тобі листа та відправлю його з останньою вранішньою зіркою... 
Не стидайся своїх бажань... Поспішай жити... 
Ти запитаєш: «А що є життя?»
Я відповім: «Життя — це любов... В іншому сенсі — то не життя, а таке собі — животіння…» Любов — це єдине почуття, яке не можливо купити, відібрати... То є надзвичайно прекрасно — насолоджуватись білими хмаринками в небесній блакиті, грою зірок на темному покривалі ночі, шелестінням квітів на луках; поверненням додому, де на тебе чекає найрідніша людина... 
Треба любити життя за те, що в ньому є ти. Завжди, кожну хвилину подумки линути до тебе крізь душу, за незримими ниточками до серця, щоби наповнити його ласкою і несамовитою пристрастю... Лише до тебе, єдиного, поспішати по зоряній стежині життя. То найвища насолода — відчувати тебе у собі... Насолоджуватись цим єднанням душ та тіл, блукати одне в одному... Вмиватись ранковими росами, годувати тебе зернятками ніжності, потайки читати твої думки... Стати непомітною для всіх інших, та світити лише тобі — єдиному.

Зачинені двері

zachyneni dveri

Зачинивши двері та вийнявши ключ, я на якусь мить спіймала себе на думці, що можливо надто швидко прийняла таке рішення... 
Думками мимоволі полинула у вчорашній день… То був надто тяжкий день, але він подарував мені ще одну пігулку для мудрості. Я багато чого зрозуміла й пояснила собі, та є щось, що стрімко утримує мене... Мабуть, я зараз мала би просто зачинити двері й підти геть – але чи зможу ось так спокійно взяти і залишити тебе?.. 
Коли тобі болить, коли твоя душа розтинає тебе зсередини, ти там один – блукаєш стомленими вулицями смутку та розпачу...

Життя... На жаль, воно часто розставляє на нашому шляху пастки, в які ми потрапляємо, але ніщо в світі не може спаплюжити наші мрії, відібрати квиток у майбутнє... Якщо я, зрадивши себе, знайду сили і відпущу його – загинуть дві душі, які тільки в своєму сплетінні мають крила...
Так, він може повернутися у своє минуле, але ж то мука жити без кохання, лише заради того, щоби комусь догодити... Там він не зможе підставити своє надійне плече, то чи потрібно це минулому?.. Душу не можливо до чогось змусити, якщо вона перестає кохати. Вона лине в прірву розпачу, туги та відчаю. Найчутливіший нерв доторкнувшись мого серця – вириває з нього гнітючий біль... І я бачу його... На самоті... В кімнаті... Зажурений, у мороці розхристаних думок... Йому нескінченно боляче... Тому що все повинно було статися зовсім інакше... Та сталося, як сталося. Поринаю у його думки та прочитую: "Вона не хоче вірити у мої шаленні почуття. До її появи у моєму житті, я лише думав, що кохаю... Та відчув це почуття вперше, коли одного разу наші долі зійшлися та переплелися на перехресті двох доріг. І тоді я відчув її, таку рідну і таку жадану. Це – неперевершене почуття, коли вдихаєш її аромат разом з повітрям, коли її голос ніжно вплітається в кожну шпаринку душі. Це те, коли ти себе більше не уявляєш без неї...» 

І ось я знову повернулася до себе, але вже не одна... Моя душа скинула з себе тягар болю і полинула в його обійми... В такі хвилини мені нічого від нього не потрібно... Я тільки хочу взяти його руку і тримати... Тримати і мовчати... Бо що тут казати, коли в очах і небо, і всесвіт...

Рука стрімко потягнулася до дверей – ключ знову на місці, двері відчинилися – настала мить, де слова вже були зайві…