***

111Він жадав усе її єство, бо без неї сонце не народжувало ні світла, ні тепла... Лише вона вміла готувати для нього найчарівніше зілля насолоди та забуття. Разом вони губилися для світу. Розчинені в почуттях – летіли над вічністю, скеровні надхненням та вірою... 


Притулившись одне до одного, вони тремтіли від можливості жити і завдячували за цю свою зустріч.


Вона навчила його вірити у завтрашній день. Водила його за руку у садок, де заспокійливий аромат бузку, загадувала з ним бажання, спостерігаючи, як падають зірки... 


А він навчив її пити каву та не соромитися мріяти... 


Тепер він не уявляв своє життя без неї... Без цього промінця надії серед порожнечі та зневіри... Частинки добра та чистоти, яка пробилася до нього через заслін лицемірства. Вона – ніжний оберіг його душі, а він – її опора та надійне плече...

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить