Моє небо

Моє небо

Бути з тобою  — це начебто ввійти в храм босоніж, залишивши позаду себе брудні чоботи, і доторкнутися до твоєї тиші, де сотні істин розбиваються враз... Де всі сльози пережитих негараздів перетворюються в єдину — щасливу... І де враз зникає темрява. І лише свіжий бриз нового дня розбудить наш світанок легкою хмаринкою... 

Я відчуваю твій дотик... Почуття розливаються рікою, і наші тіні — вірні та покірні, жадно приборкують зголоднілого звіра.

— Я тобі не сказала... 

— Що саме?

— Там, в минулому житті, я не здолала вершину...  А так хотілося неба... І ось тільки тепер, дивлячись у твої очі, розумію — ось воно, моє небо...

На вдиху кохання

На вдиху кохання

Знаходжусь між вдихом відвертості зі своєю душею і голою тишею. 

Тримаю в долонях нерозтрачену ніжність, поринаю думками в нескінчену течію життя – час далекий та такий близький і рідний... Відчуваю, як всередині мене зростає і розпускає своє коріння дивне й таке чарівне почуття, що торкається тебе крізь вічність... 

Я припинила сперечатись з долею, дивитись вниз, бо там лише ті, хто не шукав любові... Гортаю календарні дні і сподіваюсь, один із них стане солодким полоном для нас. Нехай роки на відстані стануть лише прилюдією та першими акордами – недоступністю, щоби потім розпалати неймовірним вогнем пристрасті поза межею недоторканності... 

Пензлем своєї уяви малюю нашу з тобою першу зустріч, саме на тому пероні, де одного разу, ти так і не дочекався мене... Проте не спорожнів... Ти зміг обійняти навіть те, що так боліло... І, тримаючи в руках навіжено гарячу віру, ти зміг достукатися до мого серця. 

Лише не так давно я зрозуміла, що ти був... Був завжди... Зростав у моїх почуттях і звучав у ліриці... Ти є –  тут і тепер... Донор моєї любов і– невід’ємна частина мене...

У щойно народжених променях

u shchojno narodzhenyh
 

У щойно народжених променях світанку, разом із твоїм ім`ям на вустах пробуджується чарівне дихання життя.

І я знову та знову ловлю твоє невагоме тіло в сонячному павутинні... Мої очі намагаються відшукати в ранково-смарагдових відтінках сяйво твоїх очей.

Ти така різна й очікувано-неочікувана, як пори року... Ти можеш обпікати морозністю зими, розфарбувати на свій манер чарівність осені чорно-білими фарбами... Але, я також знаю, що в самі люті морози ти  відігрієш душу і навчити весну складати вірші про кохання...

Навіть не уявляю, яким би було життя без тебе Жінки...

Прошу, будь завжди поряд... Наповнюй життям усі пори року. Купайся в грайливих променях сонця, танцюй в обіймах кохання, пий каву з ароматом світанків і, прошу, не пропадай...

Будуть ще дні... Будуть ще ночі...

І буде зустріч, про яку так мріяли... Де тільки ми, в цьому неймовірно прекрасному суцвітті надії, зустрічі і кохання, де немає простору, немає часу, немає ні дня, ні ночі... Де тіла шовк та павутиння рук, де мокрі очі від цілунків, де солодко та терпко від жаданих мук.

Я шукатиму цю зустріч...

Я житиму надією...

І я збережу в собі цю щемливу мелодію серця...

Кохання

kohannya01

Кохання...
Таке зворушливе, тихе та тепле. Воно струмує по кінчиках пальців, коли ти торкаєшся душі чуйним поглядом; розтікається під шкірою й зігріває зсередини, наче хмільне вино, але завжди...
Кохання ніколи не кричить про себе, не примушує щось доводити, а ніжно обіймає сонячним сяйвом серця і прямує в єдному напрямку з нами...
І це коли нас бачать лише зорі та вечірні ліхтарі... А подув вітру дозволяє відчувати тебе не тільки надотик... І я, як те мале пташеня, змерзле та зголодніле, горнуся до твого неба, падаю осіннім, жовклим листям і воскресаю в його обіймах новою вірою, новою зіркою, новим життям...
 

Колись...

kolys

Колись...
То було колись...
Коли я була ще твоєю.
Пам'ятаю нашу дорогу, освітлену яскравими ліхтарями. Коли ми вперше зустрілись, я подумала: "Ось він – мій справжній, мужній, відвертий, надійний... Той, до кого я можу пригорнутися в будь-яку хвилину і забути про крижані дотики долі."
Ми мріяли про наше спільне майбутнє, я линула до тебе всією душею, наповненою щирістю та довірою. Наш світ гойдався, а я була невимовно щасливою і такою живою. Але Господь інколи руйнує наше уявлення та мрії, струшує з нас попіл самообману, хоча і жорстоко, проте, по-батьківські справедливо. А той, хто грає підло з нами, рано чи пізно сам себе заганяє в кут – азбука життя...
Памятаю ту хвилину, коли вперше зрозуміла, що ошукана... Коли до мого світлого грааля серця доторкнувся холодний морок його брехні та зради... І відчуття... Таке бридке і не нове... Але, дивлячись голодному і майже розчавленому псу в очі, він намагався знайти там порозуміння... Так, я тоді змогла зрозуміти тебе, тоді, коли то сталося вперше, але таке повторилося знову... І знову я – пошарпана та ошукана... Моя несамовита жага тепла, любові і ніжності зробила свою справу. І я знову на краю прірви... Намагаюсь знайти важелі, щоби лишитися живою. Бо в моїй ошуканій душі лише прощальна агонія осені, сповідь та більше на один шрам. А сповідь така тяжка і така сира від нестерпних сліз...
Та в якусь мить із середини й зненацька повіяло чимось теплим і знайомим... То був внутрішні голос, що сказав: "Не зневіряйся, дівчинко. Сльози, то не є так погано. То так душа змиває з себе весь бруд, ти маєш сили та шанс... Шлях до сонця тяжкий, але він того вартий."
Крок назад.
Зібрала в клубок весь біль і подумки жбурнула його в прірву.
Ні, ще не час...